|

Правда полковника Траутмена

У восьмидесятих роках минулого сторіччя, завдяки появі у громадян СРСР відеомагнітофонів, (правдами та неправдами завезених із заходу) багато хто отримав змогу подивитись кіно, яке в імперії зла не показували в кінотеатрах.

В цьому кіно фігурували і радянські війська та їх методи бойових дій. В СРСР такі фільми називали пропагандистськими. Їх сюжети настільки контрастували з радянським поглядом, що навіть середній громадянин СРСР, який на власному досвіді знав що радянська влада завжди бреше, не міг до кінця повірити в побачене. Думалося, що все таки західні кінематографісти занадто перегинають. Мабуть, там теж є якийсь «обком», який дає вказівки вже надто чорнушно показувати радянську армію.

Ось, наприклад, що казав полковник Траутмен Джону Рембо на початку фільму «Рембо 3» (1988 рік):

Я не знаю, що ти знаєш Афганістан. Більшість людей не можуть знайти його на мапі. Але понад два мільйони мирних жителів, переважно селян-фермерів та їхні сім’ї, були систематично винищені внаслідок вторгнення російських армій. Кожна нова зброя, включаючи хімічну, була використана для ліквідації цих людей.

Комусь тоді думалося: «Ну як так? Хіба радянська армія здатна на такі злочини? Вони ж приходять усіх звільняти, допомагати! Ну може когось випадково вбили, не буває, на жаль, війни без жертв цивільних.»

Недовіри американському кіно додавав кумедний, до гротеску, вигляд радянських реалій та радянських військових одностроїв. Здавалося, як люди, що настільки неадекватно уявляють СРСР, можуть знати що той СРСР робить?

Хтось і до сьогодні у рожевих окулярах дивися на нинішню російську армію… Тепер, мабуть, вже не дивиться.

Особисто я вірив полковнику Траутмену, хоча масштабів та жорстокостей подібних «звільнень» і близько не міг усвідомити.

Взагалі західні кінематографісти виявились напрочуд інформованими, завбачливими та далекоглядними щодо СРСР та його спадку. Згадаємо плани генерала Орлова по захопленню західної Європи в «Восьминіжці» (1983 рік), російську корупцію у «Червоній лінії» (1997 рік), реалії раннього СРСР у «Рейлі: шпигунський ас» (1983 рік) та десятки інших стрічок.

Скрізь нереальний до кумедного вигляд росіян поєднується з глибоким розумінням сутності «російського світу».

Ця дилема стала для мене зрозумілою не так давно. Я мав можливість поспілкуватися з декількома представниками західного кіно які сформувалися як митці, в кінці ХХ сторіччя.

Вони, як не дивно це звучить, мають гостре відчуття справедливості. У них немає глибоких знань по внутрішньому наповненню СРСР/росії. Але вони знають, що завойовувати інші країни це погано, вбивати, грабувати та ґвалтувати це аморально, і так далі. Їм іноді важко усвідомити ЯК коїв свої справи московський монстр, але вони розуміють ЩО він коїв. І у своїй творчості, де можливо, вони намагаються допомагати скривдженим.

Звичайно, це не убезпечує їх від якихось помилок, але загалом створює той факт, що західне «пропагандистське» кіно про росію/СРСР виявилося значно правдивішим за «неупереджені» стрічки друзів вічного запоребріка.

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.