|

російська традиція

Вчора на очі потрапили на censor.net фото того, що слуги бункерного любителя вбивств зробили з книгарнею у Херсоні. Місті, яке майже не постраждало від бойових дій. Але ж загарбники не можуть спати спокійно, якщо щось десь не зруйновано.

Здавалося б, ну що тут такого, особливо на фоні Маріуполя.

Але на справді це своєрідна традиція, архетипна дія болотних варварів. Знищуючи культуру, вони сподіваються, що наступне покоління завойованих виросте на їх ідеалах. Тому головний приціл – дитячі книжки …

Свого часу мене вразила подібна історія, яка відбулась під час окупації Львова російським військом на початку Першої світової війни. Її описав у свої спогадах Микола Галаган, в той час прапорщик російської армії. Я планував включити її до сценарію фільму «Генерація волі».

Пригадую, як мій земляк і товариш юнацтва, а в той час мій денщик був вражений дикунським нищенням українських книжок у Львові. Він тільки що вернувся з міста, де купив собі нову сиву смушкову папаху за 3  1/2 рубля, які одержав від мене на цю ціль. Показуючи мені свою обновку, він усе заговорював про «харошенькі книжечки», які бачив у книгарні, але не відважувався, видимо, просто попросити в мене грошей на їх купівлю. Тоді я сам запитав, які то книжечки, і довідавшись, що йому хотілось би купити «Кобзарика», дав грошей та просив купити два примірники. Нестор Демидович швиденько знов побіг до міста (ми містились у казармах на Курковій вул.), але скоро вернувся з порожніми руками і з гнівом та розпачем заявив, що книгарню зруйновано і що «салдатня тягає книжки на вулицю, палить їх і нікому не дозволяє брать і шматка паперу». Значення цього варварського вчинку він, ясно, спочатку не усвідомив, підозріваючи, що тут уся справа в сваволі «салдатні». Але коли я йому дещо пояснив, то він похмурився, нічого не сказав і вийшов з кімнати. Само собою, що він оповів про все в команді полкових писарів, переважна частина яких були чернігівці; пізніше він прийшов знов до мене і сказав, що «усі писаря дуже сердяться на це». «Сердились» і мої приятелі та знайомі прапорщики — чернігівці й полтавці, в цивілі учителі, землеміри, урядовці й ін. Не виявляли вони себе перед тим як свідомі українці, хоч і говорили між собою частенько по-українськи або тим спеціальним жаргоном, яким кожний «хохол» обов’язково мусів добре приправити свою російську мову. Однак дикунське нищення української книжки вони всі відчули якось стихійно і навіть кожен із них ніби чув зачепленою свою амбіцію. Думаю, що таких було немало і що Бобринсько-Євлогіївські автодафе та інші «культуртрегерські» операції не дуже підвищували в них «патріотизм» та бажання нести своє життя «на алтарь отечества».

Щоб не робили загарбники сьогодні, але я вірю, що наші діти, все одно зможуть читати наші, українські книжки.

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.