Із Циндао в Київ через Відень

Стаття опублікована на сайті газети “Кримська Світлиця”

Нещодавно Видавництво Марка Мельника випустило в світ історико-пригодницький роман Івана Канівця «Циндао – Відень – Київ». Автор – кінорежисер. Народився в Києві у 1978 році. Закінчив Київський політехнічний інститут, а також університет культури і мистецтв і імені І.К. Карпенка-Карого. Через захоплення історією, з початку сторіччя працює над документальними фільмами про минувшину України. З 2009 року висвітлює в кіно боротьбу українців за волю в перші десятиріччя ХХ століття.
Іван Канівець – автор сценаріїв і режисер документальних фільмів: «Тризуб Нептуна» (2010 р.) – про підняття українських прапорів Чорноморським флотом у Севастополі в 1918 році, «Українська революція за спогадами Всеволода Петріва» (2012-2015 роки) – про полк ім. Костя Гордієнка, одну із найлегендарніших частин українського війська 1917-1918 рр. Нині Канівець працює над фільмом «Генерація волі». Це перший український історичний документальний 3D-фільм про події 1917-1818 років.
У творчому доробку Івана Канівця наукові і науково-популярні статті з кінознавства, сценарії документальних і ігрових фільмів з української історії, історичні оповідання, посібник «Варіативне кіно: режисура екранних творів з сюжетами, що змінюються». І. Канівець – неодноразовий призер конкурсів історичного оповідання «ProМинуле». Канівець викладає в Київському університеті ім. І.К. Карпенка-Карого і є головою журі міжнародного фестивалю історичного кіно «Поза часом». Спільно з дружиною Анастасією веде блог про кіно «Кіновізія».
Роман «Циндао – Відень – Київ» – це історія пригод юного українця Олександра, який під час Першої світової війни добирається із німецької колонії в Китаї Циндао через Відень в Україну. Юнак має змогу порівнювати становище українців в Російській імперії і Австро-Угорщині. Батько Олександра був засуджений російською владою за любов до рідної української культури і помер. Мати з малим Олександром переїхала до Львова. Тут становище українців дещо краще. Але і в Австро-Угорщині на українців дивляться, як на етнографічну масу, що має зникнути. Адже українці не вибороли власну державу. Олександр вступає в дискусію, захищаючи український народ. Німець Томас Бергер говорить про роль культури і про повстання українців: «Ніхто їх не знає у світі, і це вже говорить про силу тих повстань. І, крім того, для визнання у світі мало повстань. Очільник повстання у слов’ян – це просто розбійник в європейському розумінні. А от якщо за ним стоїть культура, яку він захищає, якщо за ним стоїть аристократія, що вхожа до вищих кіл передових країн, тоді він перетворюється на борця за волю. І якщо доля усміхнеться йому, то його країну визнають, і будуть помагати. Вам потрібні письменники, співаки, артисти, художники, яких будуть знати у Берліні, Парижі, Лондоні! Тоді ви з невідомої гілки слов’ян перетворитесь на націю».
Олександр згадує знамениту оперну співачку Соломію Крушельницьку і Тараса Шевченка. Бергер зізнається, що вважав Крушельницьку полькою, а про Шевченка не чув. Це наслідок бездержавності нації. Видатних осіб такої нації або зараховують до іншого народу, або взагалі не знають.
Т. Бергер розмірковує: «Якби у вашій культурі та мові було щось цінне, ваші люди це розвивали б, несли це по всьому світу. Якщо ви цього не робите, отже, немає вам чого втрачати. Отже, не потрібна такому народу державність, що одна зможе забезпечити його гармонійний розвиток. І окремі люди цього не зроблять. То є справа народна. Ми маємо Гете, Шиллера, Ніцше, інших, і вони гуртують націю, вказують їй шлях. Але народ цей шлях шукає, і тільки тому слухає їх. Був би інший, байдужий народ – ніхто б ніколи цих прізвищ не почув. Якщо навіть уявити, що за дивним збігом обставин частина вашого народу почне битися за власну державу, тоді як інші будуть на це збоку дивитися, то не буде діла. Якщо навіть якось здобудуть її борці, то народ незабаром втратить, приведе до влади таких, як він сам, байдужих до національної справи. А от якщо весь народ підніметься на боротьбу, то ніхто його стримати не зможе. Бо зараз потрібен мільйон вишколеного війська на кілька років, щоб народ перемогти. І крові має пролитися безмірно. А немає в світі країни, яка таке військо відрядить і стільки людей винищить. Он згадаймо Францію після Седана, після капітуляції Наполеона Третього: вони потім повстали проти нас! І ми ледь втримали їх, допоки політики не домовилися з їхнім новим урядом про мир. Ми бити їх могли скільки завгодно, але тримати таку окупаційну армію у Франції довго не могли… І вбивати всіх поспіль теж не могли. Гуманність! А зараз все ще складніше: війська потребують постачання, відпочинку, розваг… Окупаційна армія – дорога штука. Це хіба що перси у стародавньому світі могли привезти в Грецію мільйон солдатів-рабів, яких треба було лише годувати. А хто у двадцятому сторіччі здатен на таке? Британія з бурами боролася-боролася, скільки людей загинуло, яку армію тримали там, але все одно програли. Формально виграли, а по факту – програли. І бури в майбутньому, як поляки, знову поставлять питання про власну державу. А якщо Англія, коли їй навіть ми не заважали, не змогла народ перемогти, то ніхто зараз не зможе».
Якщо народ бореться, то його перемогти неможливо. Тому окупанти вдаються до обману. Колись Ленін придумав назву «Союз Радянських Соціалістичних Республік. Тепер московські імперіалісти запевняють, що українці і росіяни «один народ».
Іван Канівець консультувався з істориками і досить точно відтворює ситуацію напередодні і під час світової війни. Показує представників різних націй і їх сподівання. Ось розмова Олександра з полькою Яриною: «Я можу покохати тільки поляка. Ви поляк? – Я говорю польською. – Це не одне і те ж. Ви поляк? Готові боротися за Польщу? – До чого тут це? З ким і за що треба боротися? – Знову буде Польща. І я буду з тими, хто буде боротися. – Мені здається, ви перебільшуєте… Ярина розвернулась і роздратовано на нього: «Ви не поляк, Олександре». Не попрощавшись, вона пішла до власної каюти».
Олександр, повернувшись в Австро-Угорщину, вступає до лав січових стрільців, які поставили собі за мету скористатись війною, щоб у слушний час добитися незалежності України. А українці, роз’єднані імперіями, вбивають одне одного за інтереси цих чужих держав. Однак у Росії перемагає революція. Настає той час, коли вже можна боротися за Незалежну Україну. Проте Російська імперія, перефарбувавшись у червоний колір і виставивши демагогічні гасла, не хоче відпускати Україну. Йде війна за Незалежність України.
Олександр стверджує: «Україна має перемогти! Ми – один із найбільших народів Європи, який досі не розпоряджається власним життям. У нас є все, щоб жити добре: багаті надра, хороша земля, працьовитий народ. У нас є військо, яке б’ється завзято. Є тільки дві біди: перше, ми маємо вчитися, щоб вміти все без допомоги інших народів. Друге, маємо вірити у власну долю. Поразка наступає не тоді, коли ви програєте, а тоді, коли перестаєте боротися».
Олександр звертає увагу на значення історичної пам’яті народу: «Коли приходить час великої боротьби, потрібна жертва. Тим, хто зголосився битися за Україну, ніхто не обіцяв райських кущів. Тільки боротьбу і, можливо, смерть. Не кожен здатний зробити такий вибір. Потрібно дуже сильно любити Україну, а для цього треба її знати. Коли перед тобою історія, де покоління дідів-прадідів, що були достойнішими за тебе, принесли життя в жертву заради волі, ти не можеш зрадити їхню пам’ять. Маєш боротися. Але росіяни це добре розуміли, тому вони не тільки вбивали наших героїв, а й пам’ять про них нищили. Одна справа – знати, що ти б’єшся за державу, яка має тисячолітню історію, від Кия, Щека та Хорива. І зовсім інша – захищати уряд, проголошений кілька тижнів тому. Мало нас виявилось, а дехто з українців, як Червона гвардія, зрадив, і ворогу допомагає. Але ще не вечір! Народ прокинеться. І через рік, і через п’ятдесят, і через сто років будуть ті, хто боронитиме нашу країну. І вони переможуть».
На тлі воєнних подій виникає любовний трикутник. Олександр думає про двох дівчат: «Вона ж не розмовляє українською. Вона – німкеня. А я хочу, щоб мої діти були українцями! Що б вона сказала на це? Очевидно ж, розсміялась би. Почала б казати щось про культурні нації… От є Ліда, вона українка. Причому, це – її свідомий вибір. Чого б не закохатися? Так, вона красива, хороша, але як зробити щасливою дівчину, коли кохаєш іншу? А як взагалі зробити щасливою Ліду, якщо її замордують большевики?»
Письменник чимало уваги приділяє тогочасній військовій техніці. І ці сторінки теж цікаві.
Іван Канівець у післямові до роману зазначає: «Хоча дія відбувається сто років тому і психологічний портрет головного героя відтворений на основі тогочасних реалій, багато в чому він нагадує героїв сьогоднішньої війни проти Росії. Спілкування де з ким із них допомогло мені зрозуміти те, що переживали наші юнаки під час Української Революції 1917-1921 років. Хочеться вірити: завдяки нинішнім героям історії, подібні до описаних у цьому романі, залишаться лише на сторінках і в кадрах художніх творів».

Анатолій Зборовський

Оригінал статті

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.