|

Про дату Різдва та очікування російського наступу

Наша країна сьогодні існує у певному роздвоєнні. Так, життя йде своїм ходом, всі готуються до зустрічі Нового року. В той же час, думки багатьох займає питання: чи підуть російські війська у широкий наступ з метою окупації більшої частини України? Реально в тій чи іншій формі до вторгнення готується (тікати або битися) критична меншість, тим не менш, думають про це майже всі. Нещодавно був на презентації одного доволі серйозного наукового збірника, і першою темою для розмов запрошених авторів стала: чи підуть росіяни в наступ.

Для ширшого загалу це питання часто звучить як: чи розпочнуть росіяни війну з Україною? Хоча для тих, хто трохи слідкував за політичними подіями останніх років, не секрет: росіяни напали ще в 2014 році, і вже тоді окупували Крим та частини Донецької та Луганської областей.

Для людини, яка цікавиться історією України, той час приніс вкрай неприємні відкриття. З одного боку, можна було чітко бачити, як фактично повторюється історія російського нападу на Україну кінця 1917–початку 1918 років (мабуть, серед російського керівництва багато прихильників історичної реконструкції). З іншого, наші люди постійно щиро дивувалися: «Як так? Такого ніколи не було! Невже хтось на таке здатний?».

На щастя, патріоти та тогочасна українська влада не захотіли проводити історичну реконструкцію дій Центральної Ради і змогли вистояти, не віддавши ворогу не тільки Київ, а й більшу частину східної України. Причому спроби нав’язати Україні політичну капітуляцію також були відкинуті.

Сьогодні, між двома датами святкування Різдва, питання 2014 року знову стають актуальними. Росія намагається поставити нас перед вибором: широкий наступ чи політична капітуляція. Не знаю, чи дійсно росіяни мають достатні сили, щоб реалізувати свої погрози, але знаю, що 100 років тому, в переддень Різдва, ми стояли перед тією самою проблемою. І, можливо, варто принаймні не відмахуватись від знання власної історії (як це часто робимо), а робити з неї певні висновки для сьогодення.

Між іншим, тоді представники обох християнських традицій відзначали Різдво в один день, 25 грудня. Просто 25 грудня було в різний час… Ті, хто мешкав на теренах Австро-Угорської імперії, користувались тим календарем, що й ми зараз, а у тих, хто жив на землях Російської, 25 грудня було майже на два тижні пізніше.

У 1917 році для деяких українців, які згодом відіграли визначну роль у визвольній боротьбі, Різдво проходило непросто… Старшини Легіону Українських Січових Стрільців перебували в таборі для полонених біля Царицина. Ось уривок з мого роману «Циндао-Відень-Київ» про те їхнє Різдво:

Грудень прийшов з іще гіршими новинами.

Нова російська влада висунула Центральній Раді ультиматум, і незабаром розпочалися бойові дії. Тут нарешті прийшов лист від Коновальця. Він закликав полонених кидати все та їхати до Києва. Якщо вдасться дістатися, то на місці можна буде легалізуватись…

Охорона табору не могла б зупинити більш як тридцять молодих та здорових військовиків, а, з огляду на політичні події, і бажання зупиняти втечу в охоронців не було. Розійшлися майже друзями. Щоб запобігти крайнощам, Андрій Мельник у супроводі Олександра як людини, що краще володіла російською, зайшов у гості до унтер-офіцера, начальника табору, і в спокійній розмові пояснив йому: полонені з українців мають вертатися на батьківщину. Той дещо розгубився й посмутнів, сказав, що не знає, як звітуватиме про це новій владі… і запропонував їм поїхати таємно, щоб усе скидалося на добре сплановану втечу.

Троє утікачів першими заздалегідь вибралися до Царицина, щоб розвідати ситуацію з українізованим куренем та можливістю його офіційного переведення до Києва. На Святвечір інші рушили пішим ходом туди ж. Усю ніч ішов сніг, довелося пробиратися крізь заметіль. Дорогою пересуватися було небезпечно, бо треба було минати російські станиці, а казаки могли повернути утікачів до табору. Вирішили йти степом. Через хуртовину збилися зі шляху. Андрій Мельник не витримав напруження, впав у сніг… Несли сотника на руках, а снігу нападало вже по коліно. Чи у вірному напрямку рухались, було незрозуміло. Мельник став просити:

—        Залиште мене! Нехай тільки я один тут загину. А ви діставайтесь до Києва…

Ніхто йому не відповів, хоча загроза загибелі була очевидною. Моментами Олександру здавалося, що вже не побачать вони білого світу… Нарешті вийшли до станиці. Щоб не потрапити назад до табору, вдалися до хитрощів. Хорунжий Козак, одягнений у російський однострій, видав себе за конвоїра полонених. Так отримали прихисток на ніч, а на ранок чотири підводи підвезли всіх до Царицина.

Цікавий момент: коли січовики прибули до Києва, мешканців столиці теж хвилювало питання, чи буде «велика війна», а часописи ще з грудня писали про зосередження росіянами великих сил уздовж кордонів, зокрема у Гомелі (територія сучасної Білорусі) та Брянську.

P.S. Роман «Циндао-Відень-Київ» вже вийшов друком, не соромтесь замовляти!

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.