Фантазійний кіноколаж від Веса Андерсона

Створивши фантазійну картину модерну в «Готелі «Будапешт»», Вес Андерсон знов показує себе тонким стилістом у ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»». Цього разу матеріалом йому слугують французькі сімдесяті… хоча одразу обмовимося: куди більше тут відчувається шалений дух 60-х.

Отже, ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»» – назва дещо оксюморонна. Вона одразу задає «фільмову оптику»: Франція поглядом американців. Але – не «пересічного американця» (хоч мотив «американської глибинки» звучить і в назві часопису, і в яскраво-бадьорих пейзажах кукурудзяних полів). Це погляд американського інтелектуала, що знає, відчуває і, головне, любить свій предмет. Їхніми очима ми і бачимо – точніше, їхніми матеріалами «читаємо» – строкату картину суспільного, культурного й навіть кримінального (з кулінарним присмаком!) життя умовної Франції умовних шести… сімдесятих.

Закомпонувати фільм у структуру журналу – завдання направду непросте. Здається, ця конструкція от-от розвалиться – настільки різнорідні її складові – але ж ні, перед очі глядача гордо виступає химера з геть гетерогенних кінематогарфічних жанрів і прийомів. Тут тобі елементи й театральної вистави, й нуару, й політичного фільму, й фільму-біографії, поєднаних головним – авторським почерком.

 

 

Вес Андерсон – майстер роботи з фактурою. Він бере кінонарис, кіно біографічне, політичне, кримінальне – і з насолодою грає ними, перебираючи впізнавані образи й мотиви, демонструючи глядачеві «шви» жанру й перелицьовуючи останній на свій лад, щедро здобрюючи гумором й іронією. Тут уже, мабуть, можна говорити не про кінематографічний постмодернізм навіть, а такий собі «неопостмодернізм» – бо тут уже предметом мистецької гри, здається, стає не сам жанр, а його осмислення-обігравання.

Дещо «інтелектуалістською» стає наша розвідка… але що поробиш, коли й половина новел «Французького вісника» має справу з відповідною сферою: в одній розповідь про божевільного злочинця, а заразом геніального художника-модерніста ведеться від особи рафінованої, інша – картина «студентської революції», з повсякчасною даниною Жан-Люку нашому Годару і загалом політичному кіно й «кіно прямої дії». Тож тут буде досить і промов просто в кадр, і реплік-лозунгів, і навіть французька, якою ці лозунги звучатимуть, тут виступатиме як мова-символ, мова «нової хвилі», «студентської революції», і загалом західного інтелектуального лівацтва.

 

 

Досі говорили про фактуру жанрову, а тепер, отже, переходимо до зображальної. . найперше, що кидається в очі, – гра з різними колірними системами. Режисер сміливо міксує чорно-біле й кольорове зображення, на їхньому контрасті показуючи, на що здатне кожне. Чорно-біле – з його позірним аскетизмом, а насправді – з усім багатством градацій двох кольорів, а ще – це також «зображення-знак»: ч/б – це довгий час візуальний ряд хроніки й «незалежного кіно» (кольорова плівка була дорожчою, та й експлуатувалася переважно комерційним кінематографом). «Французький вісник» же із задоволенням покликається на історію кінематографу та його технологій – починаючи, до речі, зі старого доброго формату 4:3.

 

 

Чорно-біле зображення вільно переходить у кольорове – і тут уже Вес Андерсон може похизуватися своїм вмінням працювати з кольором, завдяки якому чи не кожен кадр перетворюється на вишукану листівку. «Естетики листівки» додає й ще й робота з простором кадру. Тут домінують декоративність, а подекуди й площинність: композиція ретельно вивірена, кольори старанно підібрані й скомпоновані, а кадр може не роздаватися вглибину, а підкреслено перспективно скорочуватися, за потреби розбиваючись на так само підкреслено плоскісні плани, котрі нагадують чи то театральні декорації, чи то рухомі деталі інтерактивних книжок (гри з театральною естетикою, до речі, тут також доволі – від сцени, прямо вирішеної в стилістиці вистави, до вже згаданої побудови кадру).

 

 

Що ж маємо в підсумку? Такий собі колаж з розмаїтих історій і технік. Та про це ми вже говорили. Не говорили про те, що об’єднує всю конструкцію сюжетно. А це – редакційний світ, такий само строкатий і божевільний. Кожен, хто мав справу з редакційною роботою, знає, що то таке – підготовка до друку. Матеріали, які надходять в останню мить, тексти многоцінні, котрі потрібно коротити на третину, нічого не пропустивши й не втративши, два дамоклові мечі, що висять над головами редактора й авторів, – дедлайн і обсяг… Та мало що ше? Головне ж – та неповторна творча атмосфера, яка вже не відпустить. І завдяки якій, перефразовуючи відому фразу, «колишніх не буває». Ні редакторів, ні авторів, ні коректорів, et cetera, et cetera, et cetera.

 

 

У нашому невеличкому тексті слово «гра» з похідними звучало вже не раз і не двічі. І правда: поняття «гри» – одне з ключових для розуміння фільму. Звідси – його легка, легітна природа, завдяки якій від екрана ніби віє теплом – хоч трапляються в ньому нотки й іронічні, й драматичні, і навіть трагічні.. стрічка лишає відчуття роботи, над якою працювали з насолодою, і відчуття це (правдиве чи ні – зрештою, неважливо) передали глядачеві. Недарма на преспоказі вибаглива щодо кіномистецтва публіка подякувала фільму оплесками й навіть під час титрів не спішила вставати з крісел – а це, повірте, щось та й значить.

 

 

 

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.