«Совість» Володимира Денисенка: нестандартний радянський фільм про «Велику Вітчизняну війну»

 

Володимир Денисенко, учень Олександра Довженка, постать напрочуд цікава. У 1949 р. його, одного з найкращих студентів Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, було заарештовано нібито за зв’язок з молодіжною антирадянською націоналістичною організацією і за «антирадянські націоналістичні вірші». Вироком було заслання, з якого юнак повернувся лише за чотири роки, після смерті Сталіна. Згодом він домігся повної реабілітації, закриття справи за відсутністю доказів, проте тавро колишнього політв’язня, «буржуазного націоналіста» так і лишилося: як «неблагонадійний», Денисенко лишався під наглядом КДБ, був невиїзним (наприклад, коли його фільм «Роман і Франческа» відправляли на Венеційський кінофестиваль, самого постановника зняли буквально з трапа літака).

                Володимир Денисенко. Джерело: http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=4035

Війна була важливою для Володимира Денисенка темою. І не дивно: адже він сам в дитинстві пережив окупацію. У своїх спогадах сестра режисера Галина Терентіївна докладно описала, з чим зіткнулися діти: голод, повішені на вулицях люди з написами «ПАРТИЗАН» на дощечках, облави, взяття і розстріл заручників (однією з жертв мало не став їхній батько). Самого маленького Володьку одного разу схопили, запідозривши в допомозі партизанам (і дійсно: діти часто передавали сельчанам відомості від них). Врятувала хлопчика мати, нашвидку вигадавши якусь правдоподібну історію. А ще – жахи Корсунь-Шевченківської битви, коли проти ворога було кинуто неозброєну молодь… І це – лише частина пригод родини за роки війни. Вони могли б стати основою сюжету окремого фільму.

Його Денисенко не поставить – але створить інші: «Солдатку», «Романа і Франческу», «На Київському напрямку» і «Совість». Та говоритиме він не про блискучі подвиги, а про жертви: про удову в «Солдатці», про розлуку закоханих в «Романі й Франчесці», про загибель армії Кирпоноса при обороні Києва 1941 р. в «На Київському напрямку»… Нарешті, про те, як опір небагатьох коштував життя цілому селу – у «Совісті».

                                                                             Кадр із фільму «Совість»

Остання кінострічка, створена в 1968 р., – явище, рідкісне в радянському кіно: фільм, зроблений без цензури, без узгодження з партією. Річ у тім, що від початку він створювався як «учнівський»: Денисенко був керівником третього курсу кінофакультету того самого Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Фільм мав стати дипломною роботою студентів. Їх було вісімнадцять: шість майбутніх режисерів і дванадцять акторів, об’єднаних в єдиному режисерсько-акторському курсі. Студенти виступали й асистентами, й акторами; як згадував В’ячеслав Криштофович: «Кожен другий німець на другому плані – це я». Все робили самостійно: за спогадами Віктора Маляревича, що знімався у фільмі, зі студійних працівників на знімальний майданчик з’являлися лише викладачі і сценарист; декораторами, гримерами, художниками виступали студенти. Денисенко був одним з небагатьох режисерів, що на повну залучали учнів до роботи: саме так, через практику, вони мали вивчати специфіку професії. «Совість» же стала справжнім творчим іспитом. 

Задум був сміливий: викладач і студенти хотіли відзняти як дипломний проект повнометражний фільм. А це не було передбачено інститутом, кошторис був вкрай обмежений. Тим не менш, кінострічку було створено. За одне літо. Інститут забезпечив групу знімальною апаратурою, навчальною плівкою, кіностудія ім. О. Довженка – одягом і зброєю. Зйомки проходили в селі Копилові Макарівського району (колишній маєток родини фон Мекк), тут же, у школі, кінематографісти і жили, безкоштовно. Гонорарів ніхто не отримував. На харчі заробляли виставами в сільських клубах; з колгоспу щодня привозили бідон молока і хліб. Допомагав кінематографістам з поселенням і роботою перший секретар Макарівського райкому Ілля Вацик – великий шанувальник кіно, брат письменника, сценариста і головного редактора студії ім. О. Довженка Василя Земляка. Останній, разом з Володимиром Денисенком, був і автором сценарію «Совісті» (це була не перша спільна робота: Василь Земляк, що чимало писав на тему війни, був співавтором сценарію до «На Київському напрямку»). 

                              Василь Земляк. Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=15987

В основі «Совісті» – також реальні події: саме Ілля Вацик розповів історію розстрілу нацистами жителів одного із сіл району… Невипадково обрали для зйомок село Копилів: не лише через прекрасну натуру, а й через те, що саме тут в роки війни відбулася подія, подібна до зображеної у фільмі. Ще живі були її свідки. Звісно, місцеві жителі (сіл Копилів та Мотижин) також брали участь у зйомках; для них вони були особливо важливими – фактично, на екрані мала постати їхня історія….   

До звичної теми жорстокості нацистів і народного героїзму Денисенко підійшов нетрадиційно. Згодом його учні говоритимуть про те, що Денисенко, вочевидь, хотів створити фільм, протилежний усталеним на той час канонам воєнно-патріотичного кіно. Два сільські юнаки вбивають німецького офіцера. Окупанти вимагають видати вбивць, погрожуючи розстрілом всього села. Перед героями дилема: здатися нацистам чи дозволити розстріл односельчан, що переховують їх. Такий підхід для радянського кіно був незвичним: про «звірства фашистів» розповідали і знімали багато, але ніколи не ставилася під сумнів необхідність боротьби з ними за будь-яку ціну. Фільм же відверто, жорстоко і мистецьки показав цю ціну.  

                          Віктор Маляревич і Анатолій Соколовський у ролях представників руху Опору

Декілька слів – про його естетику. Незвичним є візуальний ряд фільму: передусім привертає увагу жорстка чорно-біла гама. Володимир Денисенко хотів знімати фільм на висококонтрастну плівку; такою була плівка для аерозйомки, яку змогли дістати у льотчиків. Для фільму потрібний був сміливий, творчо розкутий художник камери. Його було знайдено: увагу режисера привернули фотороботи оператора Олександра Деряжного, що виставлялися на кінофакультеті. У «Совісті» Деряжний міг повністю розкрити свій творчий потенціал: незвичайними є фронтальні композиції, зняті за допомогою довгофокусної оптики, довгі панорами… Все це допомагало передати бажану атмосферу, за виразом  оператора, «стиснутості, приплющеності перспективи». А ще він розповідав про те, як прив’язував паском об’єктив до камери, камеру – до велосипеда, і так знімав. Знімали фільм без дублів, без фонограм, як хроніку.

                   Володимир Денисенко в ролі німецького офіцера

Своєрідна у фільмі звукова картина: мінімум діалогів, музика Кшиштофа Пендерецького, побудована на низькодисонантних звуках… Всі художні засоби працюють на створення атмосфери ірреальності, напруженості і водночас піднесеності, умовності. Згодом відомий польський критик Януш Ґазда назве фільм «дивним», настільки незвичним він був для радянського кіно за ідеєю та стилем. «Совість» – це фільм, що належить радше до «світового», європейського кіно, а не радянського. Зокрема, помітні тут впливи філософії екзистенціалізму: людина опинилася у критичній, «межовій» ситуації, сам-на-сам із собою. В системі радянської культури такий підхід був просто неможливий: завжди за особою стояла партія, колектив, що визначали її вибір. Герої ж «Совісті» мають прийняти рішення самі; і, головне, незалежно від вибору, трагедію вже не відвернути. У фільмі немає ні безстрашних радянських солдатів чи партизанів, ні всемогутньої навіть у підпіллі партії. Народ полишений на себе, беззахисний перед ворогом. І разом із тим, вірний своїй гідності… і совісті. Денисенко говорив про те, що народ – це єдиний організм, що він вічний. Село, колективний герой його фільму, навіть під загрозою смерті не видає «свого»; і після знищення люду лишається його «паросток», хлопчик, що випадково лишився в живих.

І – про долю фільму. Високий художній рівень кінострічки було відзначено фахівцями. У захваті від нього був Сергій Параджанов, що всюди розхвалював картину (та, до речі, познайомив із нею Януша Ґазду). Говорив, що «Совість» на десять років випередила тодішню кінематографію. Або навіть таке: «Ви «Тіні забутих предків» і «Совість» бачили? Це добре. Більше в українському кіно дивитись нічого».

Здається, вже згадувалось: фільм не обійшовся державі у жодну копійку. Режисер сподівався, що його купить Держкіно України, що він вийде на великий екран. Та йому відмовили: «Совісті» бракувало висвітлення керівної ролі партії, комсомолу… Крім того, фільм вийшов на хвилі нового українського кіно, так званого поетичного. Цей напрямок вибивався із загальнорадянської системи, був національним за духом і за формою. А це вже виводило мистецькі твори у площину політичну – у час, коли період «відлиги» вже завершувався, коли відновилася боротьба з інакомисленням. Саме під час прем’єри «Тіней забутих предків» Іван Дзюба, піднявшись на сцену, вголос сказав про арешти української інтелігенції. Згодом розпочалась і кампанія проти нового українського кіно: було заборонено «Тіні забутих предків», потім, як тоді казали, «поклали на полицю» «Криницю для спраглих» Юрія Іллєнка, що в похмурих тонах зображала сучасне українське село. Пізніше та сама доля чекала на фільми Кіри Муратової, Ролана Сергієнка, низки інших митців… Не випустили на екран і «Совість». Коли Януш Ґазда хотів узяти копію до Польщі, йому відмовили, не давши навіть ілюстрацій для статті про фільм. Двадцять років кінострічка пролежала в архівах інституту. Знята в рамках навчального процесу, навчальним цілям вона і слугувала: «Совість» показували студентам на операторських заняттях. Широкій аудиторії вона лишилась невідомою. Учасники зйомки не стали боротися за фільм, ймовірно, боячись наслідків. Лише Сергій Параджанов пам’ятав про стрічку і після смерті Денисенка не раз нагадував кіноспільноті про відповідальність за її долю.  

Довгі роки «Совість» вважалася втраченою. З цим пов’язана майже детективна історія. До 60-річного ювілею Денисенка (його самого вже не було в живих) близькі режисера взялися за справу повернення фільму. Свого часу негатив було змито; розшукали єдину збережену копію. У 1986 році, за два роки після смерті автора, Спілка кінематографістів України організувала демонстрацію фільму на конфліктній комісії. Завдяки наполегливості Наталі Наум, вирішили його відновити. Але після перегляду картина загадковим чином зникла. Олександр Денисенко доклав багато зусиль до пошуків фільму, звертався до впливових людей. Минуло три роки. Аж якось один знайомий зв’язався з ним: «Сашку, приїзди. Вночі на територію кіностудії імені Довженка підкинули твою «Совість». Я не повідомив офіційне керівництво, що фільм знайшовся, а вкрав цю «Совість» і виніс через паркан». Плівку було пошкоджено настільки, що перегляд став неможливим. Під керівництвом Романа Балаяна Олександр Денисенко реставрував фільм, дещо скоротивши. До речі, сам він ще дитиною знявся в «Совісті», зігравши єдиного вцілілого мешканця села – малого хлопчика, що мав символізувати народну невмирущість…

Пізніше родині Денисенка – Наталі Наум і синам Олександру і Тарасу – вдалося добитися того, що «Совість» показали на телебаченні. Вперше він вийшов на екран у 1990 р, утім, тоді його побачили мало глядачів. А справжній «вихід у світ» фільму відбувся за рік, на Першому Всеукраїнському кінофестивалі, де стрічка одержала один з головних призів. Так було повернуто кінотвір, що довгі роки був жертвою радянської культурної політики. 

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.