Як можна знімати історичне кіно.

У нещодавньому матеріалі йшлося про те, як режисер, що не розуміється на історії, може перетворити свого головного героя на ідіота.

Сьогодні поговоримо про позитивний приклад роботи з історією.

У 2004 році режисер Олівер Стоун (який перестав існувати для мене як митець після його проросійських агіток) створив стрічку про Олександра Македонського, котра невибагливо називається «Олександр».

Звичайно, після його жонглювання з фактами про Україну та розповідей про «українських нацистів» і доброго Путіна виникає підозра, чи не застосовував він такі ж методи, розповідаючи про Олександра чи, ще раніше, про вбивство Кеннеді у фільмі «JFK».

Проте у випадку з «Олександром» першоджерела відомі, з ними неважко ознайомитись, і, як вони показують, тут рука митця ще твердо шукала адекватного відображення історії.

Цікаво, що фільм має 4 версії, які суттєво розрізняються між собою. Спочатку вийшла прокатна версія, потім режисерська, де дещо було скорочено, дещо додано. Несподівано з’явилася третя версія, найдовша, а до десятої річниці фільму режисер випустив ще одну, знову скорочену.

Наскільки якісно цей фільм відображає реальну історію? Чи є він реалістичним?

На перший погляд, це дуже складне питання, і відповідь на нього неоднозначна.

З одного боку, навіть нефахівці з цього періоду легко помітять багато невідповідностей. Показана у фільмі нарада  Олександра перед битвою при Гавгамелах скомбінована мінімум з двох промов Олександра. Битва в Індії — є синтезом з двох битв. У стрічці зовсім не показаний Аррідей, єдинокровний брат Олександра. Кліт був вбитий Олександром в Самарканді а не в Індії. Кіношна Роксана вагітна сином Олександра, але не сказано жодного слова про Барсіну та її сина Геракла, який також міг бути сином царя і якого дехто бачив майбутнім володарем… У сцені загибелі батька Олександра, Філіпа, присутні люди, які насправді тоді були далеко. Загалом, можна скласти дуже довгий список таких невідповідностей.

Один з істориків писав, що цей фільм – скоріше драма, а не документальна стрічка. І тут з ним важко посперечатися.

Проте мета ігрового фільму (не документального) – передати дух епохи і показати характер персонажа. І тут, якщо уважно проаналізувати всі зміни, ми бачимо: вони були зроблені якраз із цією метою, причому, за можливості, не заторкуючи важливих деталей.

Як взагалі має діяти режисер, який поставив собі за мету створити стрічку про людину, подібну до Олександра?

Спершу – вивчити історичні джерела та сучасні дослідження. Стосовно Олександра, на нас чекає декілька сюрпризів.

Діяльність самого Олександра Македонського, як і його армії, була непогано задокументована. У його війську був цілий відділ, який вів щоденні записи щодо стану армії, і за ними вище начальство вело своєрідний «щоденник» бойових дій. Але на сьогодні ці документи, хоч би як ретельно зберігалися колись, втрачені. Скоріше за все, саме ними користалися античні історики, описуючи справи великого македонянина.

А ще про Олександра та його завоювання писали люди, котрі особисто його знали та брали участь у його походах. Це були історик Каллісфен, полководці Птолемей та Неарх, військовий інженер Олександра Арістобул та навігатор Онесікріт.

Всі ці тексти не збереглися, окрім окремих, малозначущих фрагментів.

Проте на їхній основі історію Олександра писали грецькі та римські історики, чиї праці, хоч і не повністю, дійшли до нас.

Серед таких джерел – тексти Плутарха, Арріана, Діодора Сицилійського, Квінтуса Куртуса Руфуса, Марка Юніана, Юстина Фронтіна.

З цих та інших античних творів можна скласти загальну картину життя Олександра Македонського. Але потрібно розуміти три речі.

Перше. Вони дійшли до нас не повністю. І часто важливі фрагменти з різних причин неможливо прочитати.

Друге. Ми мало знаємо про деяких авторів, і тому можемо невірно оцінювати ступінь їх особистого знайомства з подіями. Наприклад, до останнього часу давньогрецький історик Клітарх вважався сучасником Олександра Македонського, і, відповідно його текст називався в числі найбільш автентичних. Але сучасні дослідження показують, що насправді він був наставником Птолемея IV, тобто жив на сторіччя пізніше.

Третє. «Історії про Олександра Великого» Квінтуса Куртуса Руфуса, написані у І сторіччі, дійшли до нас як неповна копія, зроблена у IX сторіччі. Повторюю: зроблена з оригіналу, якому вже бракувало певних частин. Отже, ступінь достовірності тексту під питанням. І так – з багатьма іншими джерелами.

Згадки про Олександра є у Вавилонських хроніках, різних релігійних текстах та у легендах і казках різних народів. Але вони додають мало фактів, що могли б доповнити історію.

В результаті маємо безліч детальних описів тієї чи іншої сцени з життя нашого героя. Наприклад Плутарх пише: перед тим, як виступити на війну з Персією, Олександр роздав нужденним друзям практично все своє майно. Тоді Пердикка запитав його: «Царю, а що ти залишаєш собі?». Олександр відповів: «Надії!» – «Тоді ми, що йдемо з тобою, хочемо мати в них долю!»

Тут дослівно передані слова, які пролунали майже дві з половиною тисячі років тому. Проте наскільки точним є сам зафіксований факт, і наскільки точним є той запис, який дійшов до нас?

(Цікаво, що ми часто знаємо значно менше про ближчі до нас події: наприклад, щодо морського куреня імені Сагайдачного, який був висланий із Севастополя до Києва на захист Центральної Ради, джерела не фіксують жодного діалогу або промови!)

Режисер сам по собі не має необхідної кваліфікації, щоб визначити це. Тому необхідно користуватися працями сучасних істориків, які володіють усім масивом знань на цю тему. Та й це не звільняє режисера від вивчення першоджерел, бо за ними можна зрозуміти дух епохи та психологію самого автора тексту. І, відповідно, підкоригувати ставлення автора до героя.

Склавши правдоподібну картину подій, режисер (та сценарист) має визначитись, які з цих подій є визначальними щодо героя майбутнього фільму.

Життя будь-якого історичного діяча неможливо увіпхнути ані у півторагодинний фільм, ані у стогодинний серіал. Щось обов’язково доведеться вирізати. І часто буває так, що події, важливі з точки зору світової історії, не є визначальними з точки зору розкриття характеру героя та його епохи.

Це особливо актуально у випадку з Олександром Македонським. Наприклад, його завоювання Єгипту дало початок грецькій династії там. Вона сприяла розвитку культури та мистецтва, що вплинуло на всю Європу (досить згадати знамениту Олександрійську бібліотеку). Останньою в династії була Клеопатра, котра зіграла важливу роль у перетворенні Римської республіки в імперію.

Проте пригоди Олександра Македонського в Єгипті, самі по собі дуже цікаві, не додають до його характеру нічого, що б не проявилося ще під час азійських походів. Тому те, що Олівер Стоун не показав у своєму фільмі завоювання Єгипту, цілком виправдано. Тим більше, що розповідь у фільмі йде від імені Птолемея, який став царем у завойованому Олександром Єгипті, і про це також згадується.

Отже, склавши перелік подій, які сформували характер героя, необхідно знайти драматургічний конфлікт, який поєднає всі ці події. У випадку Олександра це також є проблемою.

Драматургічний конфлікт передбачає зіткнення персонажів, яке триває від початку дії картини і має завершення в її фіналі.

Попередні автори сценаріїв фільмів про Олександра намагалися побудувати такий конфлікт між Олександром та Дарієм або Олександром та Мемноном (грецьким полководцем на службі в персів, котрий зміг поставити Олександра на межу поразки). Але обидва не дожили до найвищої точки завоювань Олександра і тому не годилися йому в антагоністи. Олівер Стоун вирішив побудувати свою стрічку на внутрішньому конфлікті Олександра з батьком. Саме такий підхід для пояснення його вчинків розробляли деякі сучасні дослідники.

Це доволі складний підхід до побудови фільму. Зокрема, довелося відзняти багато сцен про дитинство та юність майбутнього завойовника. Цим же пояснюється перенесення сцени вбивства Кліта з Самарканда в Індію. Адже Кліт як уособлення батька був дуже важливим драматургічним елементом, тоді як похід до Самарканда був незначущим для розвитку теми.

Подібним чином інші ключові епізоди, на кшталт «не може бути на небі двох сонць, а в Азії двох царів», були у стрічці перенесені зі своїх реальних історичних місць.

Ось у цьому, коротко кажучи, був метод Олівера Стоуна. І, попри всі історичні невідповідності, на сьогодні це найкращий фільм про Олександра.

Але така технологія в побудові фільму працює лише за одної умови: розуміння авторами всього комплексу подій, включно з тими, що в кадр не увійшли.

Щоб показати, як це відобразилося у стрічці Стоуна, розберемо один з її епізодів. Його кадри показують, що режисер знав і розумів значно більше, ніж міг безпосередньо сказати глядачеві.

Це сцена смерті Олександра, ми будемо дивитись її з третьої версії фільму (Revisited: Final cut)

Ось вона цілком:

Тепер аналіз.

Ми бачимо помираючого Олександра в оточенні його друзів та полководців. Багой дбає про царя.

Чути голос Роксани, яка просить почекати, нагадує про сина. Ми бачимо, як її виводять… на початку фільму видно було, що зробив це Антигон. Хоча насправді його присутність під час смерті Олександра сумнівна, адже він був сатрапом далекої провінції.

Роксана каже: «Чекайте! У нас є його син! Три місяці…».

Суть цієї фрази в тому, що спадкоємцем царя міг стати або вже народжений незаконний син  від Барсіни,як пропонував Неарх, або єдинокровний брат Олександра, як врешті запропонував хтось із війська. Хоча найбільше прав міг би мати прямий спадкоємець від законної дружини Роксани, якби він вже народився…

Ми бачимо Статіру, іншу дружину Олександра, яка сумним поглядом проводжає Роксану. Якщо так македонці ставляться до першої офіційної дружини царя, яка носить його дитину, то на що може сподіватися Статіра, дочка Дарія, якого зневажали всі друзі Олександра?

Роксана вже в дверях. Всі розуміють, що її претензії формальні: вона не командує військами, і реальна влада належатиме комусь із полководців Олександра. Але кому?

Неарх не хоче зустрічатися поглядом з Роксаною (саме він запропонує іншого спадкоємця!) він полегшено піднімає очі, коли її виводять, і дивиться на Олександра.

Сумний Птолемей дивиться на ложе. Він, найуспішніший і, мабуть, найхитріший зі спадкоємців Олександра, вочевидь, передбачає, до чого все йде.

Птолемей підводить погляд на Кассандра, який менше за всіх поділяв ідеї та світогляд Олександра. У фільмі він присутній під час усіх походів, але це свідоме перебільшення його ролі Олівером Стоуном. Насправді Кассандр прибув у Вавилон з Македонії нещодавно, це одна з причин, чому він не сприймає перські звичаї, засвоєні іншими сподвижниками Олександра. Та режисер мав знайти екранний час, щоб показати його конфлікти з Олександром як уособлення внутрішньої опозиції. Ці сварки, звичайно, завершувались на користь царя. Але через 13 років Кассандр вб’є Роксану та її сина…

Кассандр, ніби відчувши погляд Птолемея, у відповідь холодно дивиться на нього. В майбутньому вони будуть і ворогами, і союзниками.

Неарх говорить Олександру те, про що думають усі: сатрапії повстануть, армія розділиться, без царського наказу буде війна. Це – не просто хвилювання за власне майбутнє. Греків-завойовників в Азії дуже мало. Якщо вони почнуть винищувати один одного, все створене Олександром царство загине.

Ми бачимо Пердикку, який просто-таки молить Олександра призначити наступника.

Наступний кадр вкрай промовистий. Кожен навколо ліжка царя претендує на частину його спадку, і місце та поза кожного в кадрі окреслює його майбутню роль.

Праворуч, дещо окремішньо від усіх, Птолемей: він перетворить свою частину імперії на потужне царство і намагатиметься триматись осторонь від війн… окрім випадків, коли це загрожуватиме йому, чи ж буде можливість легко отримати нові землі.

Далі стоять Неарх та Антигон, вони будуть союзниками у війнах між спадкоємцями Олександра. Антигон швидко втратить території, отримані при розділі імперії, проте згодом завоює азійські провінції, зокрема Вавилон. Він доживе до вісімдесят одного року і втратить майже все своє царство. Його нащадки правитимуть Македонією до римського завоювання.

Наступним іде Кассандр. Він єдиний не схиляється перед Олександром. У майбутньому одружиться з єдинокровною сестрою Олександра і, позбувшись усіх інших прямих родичів покійного царя, оголосить себе династичним спадкоємцем.
Проте його діти втратять усе в боротьбі зі спадкоємцем Антигона.

Ось Полісперхон, який служив ще Філіпові. Батько Кассандра призначить його регентом Македонії замість власного сина. Згодом він програє війну Кассандру, але буде довгий час триматись у містах Пелопоннесу. Там за домовленістю з Кассандром вб’є Геракла, сина Олександра від Барсіни.

Неподалік стоїть Кратер, якого насправді не було в цей час у Вавилоні. За словами істориків — найбільш здібний з полководців Олександра. У майбутніх війнах він приєднається до Антигона, і невдовзі загине.

Наступними бачимо Селевка та Пердикку. Вони стоять найближче до царя. Пердикка невдовзі, після кількох кривавих зіткнень, стане регентом імперії Олександра, а Селевк буде його головним полководцем. В дійсності Олександр перед смертю віддав показаний у сцені перстень Пердицці. Проте наступного дня той сам зняв його, не прийнявши першої пропозиції стати регентом. За кілька років, після вбивства Пердикки, в якому, скоріше за все, був замішаний і Селевк, останній почне боротьбу за розбудову власного царства, яке згодом стане найбільшим з усіх царств спадкоємців Олександра.

Між іншим, самого Селевка немає в титрах… але, якщо уважно дивитись та слухати фільм, все стає зрозуміло.

Олександра молять сказати: хто… А він дивиться на скульптуру Гефестіона.

Згадує визначні моменти власного життя. Востаннє в думках звертається до батька (ми ж пам’ятаємо про внутрішній конфлікт!)

В наступному кадрі бачимо Фарнака у відчаї. Це зрозуміло: македонці одне одного готові перерізати, що ж буде з персидським вельможею? Мрії Олександра про мультикультуралізм тут ніхто не поділяє… Між іншим, Фарнака теж у титрах немає, але ж ми знаємо, що це він 🙂

Нарешті Олександр відповідає: «Кращому!»

Ця відповідь нічого не говорить, і її тут же намагаються інтерпретувати як кому зручно. До речі, саме такою, за історичними джерелами, була відповідь Олександра.

Цар сказав те, що міг.

Тепер він відходить. У приміщення вривається вихор, передвісник горя та війни.

Ми ще раз на мить бачимо тих, хто зібрався навколо ліжка, але їх вже обдуває холодний вітер війни.

Жоден зі смертних не достойний слави та спадку Олександра.

Ось і все. Цар помер.

P.S. Коли я пишу: «В дійсності Олександр …», маю на увазі джерела, про надійність яких згадано на початку статті.

P. S. S. Набираючи цей текст, я весь час думав: як людина, яка зняла таке, давши приклад майбутнім поколінням режисерів, може захоплюватись Путіним, Медведчуком та Януковичем?

Я поділився цими сумнівами з дружиною, і вона сказала просту, але геніальну річ: «А ти подивись, хто такий Олександр, і все стане зрозуміло». І дійсно: для прикладу, Плутарх пише, що після смерті Гефестіона: «Втіхою у скорботі для Олександра була війна, яку він перетворив на полювання на людей: підкоривши плем’я коссеїв, він повбивав усіх, здатних носити зброю. І це називали заупокійною жертвою в честь Гефестіона». Зрозуміло, що звичаї в ті часи були дещо іншими – але ж захоплення до подібними вчинками сьогодні цілком може призвести до захоплення… Путіним.

Попередні матеріали з розділу:

Помилки ціною кіна

10 історичних деталей в серіалі «Пуаро»

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.