“To kill the Beast”: «Звір»

 

                                 Паскаль – Джонні Флінн і Молл – Джессі Баклі

Вільнолюбна, бунтівлива дівчина в лещатах консервативної родини (і загалом оточення), таємничий незнайомець, що приходить ніби нізвідки, аби врятувати її…

Мотив, здавалося б, далеко не новий, а проте він таїть у собі досить потенціалу, щоб знов і знов вигравати новими барвами. Наприклад, показавши історію про дівчину й серійного вбивцю, котра переходить у щось значно глибше.

«Звір» Майкла Пірса (2017) покликається на історію маніяка на прізвисько «джерсійський звір», що тримав у страху мешканців Джерсі в 1960–1970-х рр. Покликається досить умовно, про що у титрах попереджає традиційний дисклеймер: мовляв, всі персонажі є вигаданими, будь-який збіг з реально живими або померлими людьми випадковий.

Розігрується ж все як романтична історія кохання дівчини з благополучної родини й маргінала. «Романтична» в подвійному сенсі, і, як би не дивно це звучало, чи не більше тут романтизму в сенсі не сучасному, а «класичному». Герой – одинак, протиставлений суспільству, із власними уявленнями про світ, досить виклично декларованими, із самобутньою натурою та власними законами. Такий популярний в романтизмі образ згодом розвинеться в концепцію «надлюдини», що її можна (дуже умовно і з застереженнями) взяти за верхню межу романтичного героя. А його зворотний бік, темний і низовий вимір – саме так, звір, «beast». Взятий в найширшому спектрі, від біологічного до символічного. От і фільмовий Паскаль (Джонні Флінн) на позір – достоту «дитя природи»: простий, невибагливий, чужий умовностям, що ними так любить декорувати себе суспільство. І вперше з’являється він перед очі героїні й глядача у відповідному антуражі: на світанні, серед пустища, з рушницею, в образі романтичного мисливця (щоправда, в сумнівній його сучасній іпостасі браконьєра), та ще й у благородній ролі рятівника. Далі «неочікувано» (еге ж!) виявляється: це «дитя природи» має свої непривабливі риси… що ж, маргінал, котрий кидає виклик суспільним нормам, далеко не завжди є героєм байронівського ґатунку. Перефразуючи Граучо Маркса і вслід за ним Славоя Жижека: «Він виглядає як убивця і поводиться як убивця. Не дайте ввести себе в оману: він таки вбивця». Утім, завдяки принадній простоті та харизмі (анти)героя, в це до останнього якось не віриться. І особливо не хоче вірити героїня, причому далеко не лише тому, що кохає.

Куди важливіше те, що послідовно підказують глядачеві і що зрештою озвучує Паскаль: «Ти – така сама». Звісно, «воно так, але трішечки не так». Молл (Джессі Баклі) за природою своєю не є холоднокровною убивцею, «хижаком». А проте надто велика спокуса прочитати в історії Молл і Паскаля не просто «історію кохання». По суті, Паскаль постає проекцією «звіриного» первня Молл, її «дикості» («вона дика» – несподівано влучне визначення, дане її цілком вписаною в тамтешній світ сестрою). Паскаль уособлює собою те, чого так прагне Молл і що так ненавидить її деспотична матір: вільне, необмежене догмами життя, свободу інстинктів. Недарма, зрозумівши страшну правду про коханого, дівчина буквально «приміряє» на себе роль його останньої жертви, проте зрештою реалізується в ролі протилежній – мисливиці. Вбивши «звіра» Паскаля, вона, слід гадати, зрештою вбиває і «звіра» в собі. Так що певною мірою історію можна зчитати і як історію дорослішання, долання в собі дитячих комплексів та агресії, власне, шалу своєї натури. А втім – це тлумачення певною мірою символістське, тим більше, що подальша доля Молл лишається за кадром.

Наостанок варто сказати пару слів і про пейзаж у фільмі, бо він (як і належиться) значною мірою задає атмосферу кінокартини й ілюструє настрій персонажів. Якщо в «герої» нашого попереднього допису, «Житловому комплексі “Ред Роуд”», визначальним пейзажем стають міські вулиці, що в них «затиснуті» персонажі, у «Звірі» простір відкритий: пустища, ліс і, найперше, море. Море має свою багатющу символіку (зокрема просторів, свободи), але тут головне, що воно стає свідком стосунків героїв. І – нехитрий, але безпрограшний мистецький символізм – «підлаштовується» під їхній душевний стан. Хоча залитий сонцем приморський простір нібито дисонує з похмурим образом «звіра», що облаштував собі тут «мисливські угіддя», проте по-своєму ілюструє ідею холоднокровності й безжальності природи, де краса частенько сусідить зі смертю.


Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.