«Смерть» Діда Мороза та пробудження «Сплячої красуні»: «Вбивство Діда Мороза» Крістіан-Жака (1941 р.)

 

Новорічно-різдвяні (чи різдвяно-новорічні, це вже зараз кому як) свята – також час подекуди несподіваних зустрічей із кіноперлинами на тему.

Вбитий «Дід Мороз», проказа, таємничий барон і ніби вихоплена із середньовічних легенд історія кохання – здавалося б, не надто стандартний набір для новорічної історії… проте лише на перший погляд.

                                                                    Корнюсс – Гаррі Бор 

«Вбивство Діда Мороза» Крістіан-Жака за однойменним романом П’єра Вері (1941 р.) належить до таких стрічок. Маленьке ізольоване село, набір персонажів, в міру впізнаваних, в міру індивідуалізованих – учитель-вільнодумець, аптекар, творець і продавець глобусів Корнюсс, він же головний вигадник і за сумісництвом – місцевий казкар та Дід Мороз… 

Всі, як водиться, знають один одного з пелюшок – і тим драматичнішими видаються події: викрадення місцевої реліквії, безцінного (а точніше, вельми коштовного) перстня святого Миколая, а затим – вбивство того самого Діда Мороза, чи ж вбраного ним незнайомця. Оскільки село занесене снігом і більше ніяких чужинців туди пробратися не може, зрозуміло, що скоїв злочин хтось зі своїх. Тобто перед нами старий добрий герметичний детектив, з тією хіба особливістю, що питання «хто зробив це?» тут не таке вже й важливе. Куди більше уваги приділено характерам та їхній взаємодії.

А втім, зводити жанр фільму лише до детективу не хочеться – надто це звужує його, та й важливішим видається геть інше. Направду тут є якщо не все, то багато чого, від дотепних колоритних життєписів до справжнього різдвяного дива зі зціленням. Не кажучи вже про поетичні снігові пейзажі, чарівні дитячі образи, що ніби зійшли з різдвяних листівок та різдвяних моралістичних оповідань, а також прекрасного хорового співу в різдвяну ніч. 

Та насамперед, як видається, значуща лінія романтичного (підкреслено, мало не до пародійності романтичного!) кохання дочки Корнюсса Катрін та вродливого молодого барона, котрий повернувся з мандрівки далекими краями. 

                              Катрін Корнюсс – Рене Фор, барон Ролан де ла Фай – Раймон Руло

Досить відверті тут покликання на середньовічну куртуазну культуру та на чарівну казку (куди без неї?). «Середньовіччя» – це найперше барон, такий собі лицар-пілігрим, що роками блукав світом у пошуках істинного кохання. Приїхавши додому, він веде життя самітника, жахаючи місцевих привезеною проказою (неважко здогадатися, що хвороба вигадана ним самим, аби віднадити цікавих). Катрін (не)дивовижним чином йому до пари: красуня «не від світу сього» сама приходить до «хворого», аби стати йому опорою – і, слід гадати, подібно до героїні «Бідного Генріха» фон Ауе, ладна пожертвувати хоч би й життям заради його порятунку. 

Та покликається її образ передусім на казку – на «Сплячу красуню». Вона направду «спить», чекаючи, поки кохання не «розбудить» її для «справжнього» життя. А до того – вона в напівсні-напівказці чекає на свого обранця. 

І, далебі, можна поспівчувати закоханому в неї вчителю, змушеному вести з потенційною нареченою такий діалог:

          Але я говорив вам сотні разів, що кохаю вас!

          Завжди лише словами. Ви ніколи не грали на гітарі під моїм балконом.

          На гітарі?

          Ви ніколи не приїжджали сюди на своєму коні.

          Моєму коні?

          Чому ви не носите меча?

          Меча? Навіщо?

          Щоб боротися з ворогами корони. Щоб захищати себе від диких чудовиськ. Ви можете сказати, що кохаєте мене… до смерті?

          Так, Катрін. Дуже сильно. Я хочу дати вам одяг, хорошу їжу, сучасний дім з опаленням… Я знаю, що моїй статус скромний, але… Я зроблю все, щоб здійснити всі ваші бажання.

          Якби ми прогулювалися, й інший чоловік подивився б на мене, ви б його вбили?

          Убив би его?

          Так. Навіть такого, як Синя Борода? Я хочу двох дітей. Спершу дівчинку. Попелюшку. Потім хлопчика, Хлопчика-Мізинчика. Чи кохаєте ви мене досить, щоб це здійснити?  

                                                 Учитель Віллар – Робер Ле Віган

Мотив Сплячої красуні має у фільмі й інший підтекст, куди драматичніший, ніж у фільмі. Країна і рік створення багато про що кажуть: так, нацистська окупація, режим Віші. Розважальний, на позір ескапістський фільм «Вбивство Діда Мороза» став першою продукцією по-своєму сумнозвісної Continental, контрольованої окупантами французької кіностудії, що діяла у 1940–1941 рр. і, попри всі сумні обставини, спромоглася дати життя не одній і не двом яскравим кінокартинам (включаючи культового «Ворона» Клузо). 

Становище завойованого сприяє розвою Езопової мови – і важко втриматися від спокуси таким чином «прочитати» і цей фільм. Недарма свого часу Евелін Ерліх звернула увагу: відповідний підтекст можна побачити у мотиві «сплячої красуні», історія якої чи не прямим текстом звучить у казці Корнюсса. Так чи інакше, успіх, що його фільм мав у прокаті, показує: історія вступила в резонанс із настроями глядача[1]. Цікавий він і зараз: вишуканим чорно-білим зображенням, виразною, в дусі часу дещо афектованою акторською грою, нарешті, поза всіма історичними бурями актуальним сюжетом. Словом, чого ще треба, щоб додати його в обрану колекцію «різдвяного» кіно?


  

 



[1]Fiss К. Grand Illusion: The Third Reich, the Paris Exposition, and the Cultural Seduction of France. – University of Chicago Press, 2009 – Р. 210. – Режим доступу: https://books.google.com.ua/books?id=hGwIGwdwgnoC&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false

Поділіться цим у...

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.